Я йду із площі, мов в тумані.
На жаль, нема вже ветеранів,
Щоб встати на позір сліпців,
Щоб із трибуни цитувати,
Останнє слово тих бійців..
В останній бій за мирне небо,
І їм гвоздик було не треба,
На площі їм аплодувати?
Зі святом? Їх? Кого вітати?
Кого мені зараз спитати?
А може то не їхніх внуків
На прикладах слід зарубків..?
То їхні діти не родились,
Загинули. За Україну.
А тут чужинці оселились.
Гниють без просвітку, і п’ють.
А там в полоні наших б’ють.
Хоч думкою до них полину,
Бо знаю, саме в цю хвилину:
Він зціпив зуби.. За Україну!
А там на площі стоїть внук.
Від свого діда – з перших рук!
Наслухався, як у полоні,
Вскривали хлопцям животи.
Відзнаки стиснув ще солоні…
Штовхає сильно себе в груди:
Це Перемога! Празник всюди!
А в роті присмак гіркоти.
В очах колючі здрять дроти.
Мені б на міни легше йти..
Я йду із площі, мов в тумані.
На жаль, нема вже ветеранів,
Щоб плюнуть в очі своїм онукам.
Схитнулася з-під ніг земля.
І б’ють у спину кляті звуки:
За звіти друзів-волонтерів,
За пересмик вночі «від нервів» -
Їм грає пісня москаля.
Їм знов команда із кремля:
Зайнять позиції на лінії «нуля».